Добро
повертається добром
Колись я був «нормальною» людиною: ходив
до школи, інколи
бешкетував, доволі мав часу на різні розваги
і забави. І ось, одного дня, коли моя мама пішла працювати у Центр дитячої та
юнацької творчості , моє життя перетворилось на якісь «страшні пекельні муки». Виявляється
я уже не тільки син, а ще й гуртківець. Мене заставляли, під
великим тиском, відвідувати різні гуртки: і танцювальний, і краєзнавчий, і фотожурналістів та клуб «Біля мосту», (про
останній я і хочу розповісти). З
приходом у гурток, у мене почалося «нестерпне» життя вічно зайнятої людини.
Мушу сказати на той час, був сором’язливим хлопцем, говорив
дуже тихо, не рвався в організатори свят в школі, одним
словом – сидів тихенько. Та тепер, після занять у гуртках, я добре знаю, про всі звичаї і традиції українського
народу, на сцені можу переконливо зіграти
запропоновані ролі, непогано танцюю і навіт
воджу дружбу з дівчатами. Що ж, з висоти прожитих літ, можу ствердно сказати: я думаю, мені це
знадобиться у житті.
Хочу
розповісти про наш цьогорічний вертеп. Все починалося страшно, довго і лячно. По кілька
разів ми переписували сценарій, потім, під час репетицій, ще багато чого
міняли. Та це були тільки квіточки, ягідки почалися після того, як ми взялися
готувати костюми.
Йой, що тоді почалося: тому не
до вподоби штани, а та, виглядає, як капуста в пір’ях, а тому не подобається перука із двома косичками, та
найскладніше було із «шапкою» для Ірода - то моя роль, (розміром вона була з половину
мого зросту, ще й червона) та якось все
скінчилося мирно, костюми пошили, ролі вивчили. І пішли ми по хатах вітати
людей із Різдвом Христовим, та показувати різдвяне дійство.
Так от, коли люди відкривали
нам двері, спочатку дуже довго сміялися крізь сльози, а вже потім запрошували
колядувати. На початках ми трошки ніяковіли, але вдячність людей піднесла наш бойовий
дух і ми вже веселіше та впевненіше
крокували від хати до хати з нашим
кумедним вертепом.
Та найбільше вражень у мене про
поїздку у «Дім для людей похилого віку», що у нашому місті. Спочатку, ми довго радилися і думали, чого
нам туди їхати - грошей не заплатять, та
і чи зрозуміють наш осучаснений
сценарій, та все ж таки вирішили поїхати,
згадали вислів : « Поділись добром зі світом, не за за щось а просто так», нехай у них
теж
буде свято, і не пошкодували. І ось що я вам ще скажу - мешканці цього (спеціального, специфічного)
закладу, найбільш вдячні глядачі, з усіх тих, де ми раніше виступали. Людей
зібрався не повний зал, ми навіть розхвилювалися , але із першої коляди,
із перших віншувань побачили, що на нас
чекали і раді бачити. Глядачі нас так тепло зустрічали, що ми навіть
розгубилися. Незважаючи на різні помилки - десь забули, чи не так заспівали, нам аплодували, як найбільшим артистам.
Після поїздки я зрозумів:
як на мене, герой - це та людина, яка покинута родичами
та знайомими у цьому «домі», не втратила зміст життя та почуття гідності. Вміє
дивуватися життю, радіти і бачити в
усьому прекрасне. Не піддаватися різним труднощам, допомогти самому собі, та ще й підтримати інших, таких
самих, як і вона, обділених людей. Добро повертається добром.
